ОАЗА
31.07.2008 | 21:18 Богдан Климчак
— А ну, збреши що, — сказав Гайдамака, підійшов до репродуктора і покрутив ручку. В ту ж мить, наче того й чекав, пролунав бадьорий голос: “Історіческімі рєшєніямі...с’єзда нашєй родной... трудящієся... прінялі повишєнниє...”. Всі засміялися, і “калатало” знову заглухло. — Саме в цьому їхня сила: ніколи не відступати від стандарту, не звертати найменшої уваги на реальний стан речей. І ніякі внутрішні кризи не схитнуть цього “пафосу” — доки живе “калатало”.
новела
Пам’яті жертви
Комуністичної Каральної Системи
Онуфрія Кулака
та Легіону інших політв’язнів
ПРИСВЯЧУЮ
— А ну, збреши що, — сказав Гайдамака, підійшов до репродуктора і покрутив ручку.
В ту ж мить, наче того й чекав, пролунав бадьорий голос: “Історіческімі рєшєніямі...с’єзда нашєй родной... трудящієся... прінялі повишєнниє...”. Всі засміялися, і “калатало” знову заглухло.
— Саме в цьому їхня сила: ніколи не відступати від стандарту, не звертати найменшої уваги на реальний стан речей. І ніякі внутрішні кризи не схитнуть цього “пафосу” — доки живе “калатало”. Заглушити ж його може хіба атомна бомба, про що я вже не раз казав, — продовжив перервану дискусію Степан Сеник.
Та переконати Гайдамаку, тобто, Богдана Костецького, бо “Гайдамака” він тільки в колі друзів, неможливо. Він колишній студент педінституту і, як майже кожен в’язень, уважає себе досить обізнаним у світовій політиці та дотримується власних поглядів.
— А інтелігенція?! Скільки визначних діячів науки, культури, письменства виступили останніми роками з рішучим осудом імперії, і про це дізнався весь світ — хіба це не та ж бомба, здатна заглушити “калатало”? І це тільки початок...
— І де ж ці діячі, що валять імперію? Чи не у Володимирі*та мордовських таборах? Або ті, що опинились по той бік завіси, у вільному світі, — наполягав Сеник, — що вони можуть тепер зробити? Чекати, поки заговорить сумління у КГБанди і вона визнає свої злочини? Безглуздя, ти й сам це розумієш.
Гайдамака, заклавши руки назад (обов’язок, заведений наглядачами, що перейшов у звичку), замислено пройшовся бараком, а перегодом, коли трохи стихли зауваження інших в’язнів, знову зупинився перед Степаном.
— Не все скоро робиться, але й крапля камінь дробить. Хто може бути певним, що хоч би й чергова гризня у ЦК не дасть поштовху до розвалу, а народ до
цього готовий вже давно. Дай лише привід, далі само піде, як по ланцюгу. Увірветься терпець у “воодушевльонних рєшєніямі”, — будь певен, настане такий час.
— Боюся, що ні. Надто багато віків у ярмі наш народ, щоб бути здатним на революцію. Найменша ознака непошани до режиму негайно карається тюрмою.
— Але ж тільки півсторіччя тому це було можливим!
— Що було можливим? Дати себе обдурити першому-ліпшому авантюрникові — так. Але не досягти свободи і самовизначення. Хто не дався обдурити — став жертвою фізичної розправи. Для кожного випадку заздалегідь сплановано систему дій — де брехнею, де силою, а все ж “вперед”... на вдосконалення диктату.
— Але ж мусить бути цьому край! — розпачливо вигукнув Богдан. — Якщо вважати цей режим настільки досконалим, що він існуватиме безконечно, навіщо тоді жити?! Нехай і так: революція неможлива, але ж і війна, руйнівна для імперії, не передбачається за сучасних умов. Не Америка ж візьметься за таку справу, а саме вона має достатньо потужну зброю. Тоді хто? Чи не комуністичний конкурент Китай зі своїми сотнями мільйонів багнетів?
— Хтозна. Може, й Китай за особливих умов... як буде на це воля Фатуму, — вхопився за улюблену ідею Степан.
— Говори вже природніше — “воля Божа”, з благословенства якої ми зроду-віку раби! Це те саме, тільки слова інші.
— Деяка спільність є, не заперечую, — погодився Сеник, — але фаталіст не потребує бити поклони з надією, що божество змилосердиться нарешті й відкриє для нього царство небесне. Фаталіст певен — змінити будь-що у майбутньому неможливо, фатум діє з невблаганною силою, отже, людина принаймні не принижується перед тою вищою ворожою силою. Його пасивність — прояв розуму: не вимолюй милосердя — не дочекаєшся, будь готовий до гіршого, приймай цей варварський світ таким, яким він є, і все стане на свої місця. Джек Лондон казав: “Ким тобі судилося вийти у світ? — грабіжником або дурнем (грабованим)”. Третього не дано.
— Ні, я з цим не згоден. Людина повинна сама кувати свою долю, повинна боротися за своє майбутнє, — наполягав Костецький.
— Повинна, повинна... Що з того, що повинна, як нема змоги? Так боротися, як боремося ми — все одно, що нічого не робити. Хіба вважати, що нашою метою було потрапити у концтабір, — а саме до цього ми доборолися, — але тоді навіщо така боротьба?
— Щоб довести людству, що ми ще не поснули в ярмі, що ми ще існуємо, як нація, хоч і в умовах віковічного рабства. Це — також мета! — з притиском вигукнув Богдан.
— Може, й так. Та краще б ця боротьба була збройною і сили хоч частково рівними.
— Про це можна лише мріяти. За сучасних умов треба спрямовувати зусилля на єдність нації — тоді колись зможемо й вільними стати.
— Єдність — фікція, — заперечив Степан. — Візьмемо цей табір: адже сюди потрапляють ніби самі
борці, а що ми маємо насправді? Мало не чверть наших спільників — донощики. Ясно, до цього їх довели нелюдські умови існування, безнадія чи слабкість характерів, але факт є фактом. А про яку єдність можна говорити на волі?*Звернися з пропозицією включитися у боротьбу до першого-ліпшого робітника-кріпака, що він скаже? “Хочеш вижити — мовчи”, — це в кращому разі. А може ще й донести куди слід.
— Знаєш, якраз вчора я собі подумав: якщо приведуть ще когось — буде тісно, незручно. Бо ж скільки тої площі? Навіть разом з квадратом туалету тут усього метр двадцять на два п’ятдесят, а ще місце займають два стовпчики для сидіння. Тому й без втіхи сприйняв, що тебе привели сюди. А виявилося — місця досить. Коли є гармонія між людьми, то міг би тут перебувати й третій. Або навпаки: тісно буде і в просторому покої, якщо не буде згоди.
— Ну, тут ще багато важить, що я не ганяю по камері, як ти. Бо де б ми ходили удвох?
— Як де? Річ не в довжині проходу, а в кількості кроків, які можна зробити: 3, 5 чи 7 (Якщо кількість кроків непарна, півоберти не “закручують” голову...) . Не треба довго гадати, як розділити цю камеру на двох.
— А за що власне тебе сюди закинули?— спитав я.
— Нешаноблива розмова, так би мовити. А втім, це було в них запрограмовано. На “планерці” настанова наглядачам дається в облудній формі: “посилити виховну роботу з засудженим “Іванюком”. Наглядачі посилено...дивляться, до чого причепитися, і вся виховна робота — в ШІЗО.
— Гидка система, що й казати...
Розмови, суперечки — нескінченні, як терміни ув’язнення. Лише час від часу одні каторжні філософи зникають зі списків табору, інші в них з’являються. Зникають внаслідок смерті чи божевілля, чи й тому, що виносять свої душі, свій неспокій за межі зон, на
волю. Там пристають до першої, що трапиться, жінки, і творять сім’ю — якщо вистачає здоров’я. Інші не знаходять спокою в такому мізерному щасті сексуальних насолод. Повертаються, щоб і далі ставити долі запитання, на які нема відповіді: за що? чому? скільки терпіти?
....Сьогодні після вечірньої перевірки Богдана забрали в ШІЗО на чергових десять діб. Відмова від виходу на роботу — явище в таборі звичне. Аргументація типова: брак здоров’я, їжі.
Тепер, у ШІЗО, і того, і другого стане ще менше... Чи можна знайти глузд у цій системі? Ти голодний і хворий, працювати не можеш? Підеш у ШІЗО! Ти помер? Шкода. Та, згідно з інструкцією тебе, на всяк випадок, проштрикнуть багнетом — а мо’, ти йог і хочеш, вдаючи мертвого, ухилитися від праці “на благо Родіни”?
Їх не обдуриш. Вони досвідчені у злочинах як ніхто інший у світі. І ця досвідченість — вершина “прогресу” імперії, гідна її кульмінація! Гідна теорії походження людини від звіра — горили.
Ось ви, ідеалісти, кажете: Геґель, Абсолютна ідея, Дух... А як сприймаються ці абстракції в ШІЗО, знаєте? Коли тортури голодом і холодом зводять нанівець найвищу духовність і зосереджують мрії на речах грубо матеріяльних: теплі, хлібові...
...Довелося розчищати дорогу до ґанку їдальні, але я швидко з цим упорався. Шофер зумів таки стати впритул і розвантаження пішло в темпі. Знову завідувачка (це, певно ж, буде якась вродливиця) запросила до столу на гарячий борщ.
— А може, ще й хліба принести?
- Хліба? І це ви МЕНІ пропонуєте?! Тепер я сам, як розподілювач хліба, в будь-який час можу почастувати будь-кого. Дивіться: у цій кишені завжди кілька скибок найсмачніших — випечених на олії шкуринок. Але не думайте, що я потрошу хлібини, аби лиш урвати собі оті найсмачніші шкуринки. Це вирізки з бракованого хліба, який запускають на переробку і якого в пекарні не бракує. А нижня шкуринка бракованої хлібини смачна так само.
...Вставати, кажуть, треба десь о четвертій. Це трохи зарано навіть для жайворонка, а втім — не скрізь удосвіта починають розвозити хліб. Та й усі незручності будуть щедро компенсовані: матиму ЗАВЖДИ В НЕОБМЕЖЕНІЙ КІЛЬКОСТІ СВІЖЕНЬКИЙ, ЗАПАШНИЙ ХЛІБ. До того ж — найкорисніший чорний, який випікають, мабуть, скрізь.
Так, нема, чого вагатися. Буду експедитором. І буде це на засланні, у тайзі, чи й пізніше, на волі. На цю роботу, здається, завжди можна влаштуватися. Багатьом не подобається надто рано вставати, але задля можливості ЗАВЖДИ МАТИ НЕОБМЕЖЕНУ КІЛЬКІСТЬ ХЛІБА варто терпіти дрібні незручності. До того ж, експедитори закінчують роботу десь відразу по обіді, і часу вільного буде багато. Тільки експедитором.
— Це ви МЕНІ пропонуєте хліб? — вигукну я зухвало. — Ну, ні, пані Галинко, тепер я сам можу запропонувати скільки завгодно. ОСЬ, ДИВІТЬСЯ, У ЦІЙ КИШЕНІ... ЗАВЖДИ... ЧОРНИЙ, ЗАПАШНИЙ!
...Ще можна до “обіду”(у “шізо” в голодні дні давали на“обід” лише окріп) влаштувати перекуску. А добре, що від Шелтона дізнався: тільки хліб, спожитий окремо і добре пережований (оброблений ферментами слини), засвоюється найповніше— на всі 100 відсотків. Даремно інші в’язні нехтують цим і їдять хліб запиваючи окропом. Тоді ж бо хліб і наполовину не перетравлюється, а його так мало...
Може б, таки з’їсти цю тоненьку скибку?.. Але ж скоро дадуть “кип’яток”, і хліб не засвоється стопроцентно: вода послабить дію ферментів слини — і “плакали” мої калорії. А пити окріп треба відразу, щоб зігрітися.
Науковий підхід — понад усе. Треба вижити.
Десять діб у ШІЗО для Костецького закінчилися майже через два місяці. Спочатку мав словесну сутичку з начальником по режиму, потім із замполітом, відтак оголосив голодівку і наслідок: тіло спухло, особливо обличчя і ноги, була навіть небезпека гангрени. Певна річ, партія та уряд у таких випадках виділяють згущене молоко (чи що там ще) для примусового годування через задній прохід. “Ніхто не забутий, ніщо не забуте”. Аякже. Та ще, поки не зменшиться опухлість і в’язень не почне ходити самотужки, — на працю, може, не поженуть. То що, і замполіти — люди?
— Розкажи, як тобі вдалося перейти кордон.
— Випадковий збіг обставин. Але без схеми це пояснити нелегко. Хіба що цвяхом надряпаю схему. Добре, що вчора його знайшов. Отут, на підлозі, щоб не впадало у вічі, й накреслю.
Я взявся креслити схему, а Віктор — співкамерник — усівся на підлозі впритул до щільної гратки, що відгороджувала трубу опалення. Я дуже сумнівався, що в такий спосіб можна добути більше тепла, але йому холод від підлоги не шкодив. Була ще погідна осінь, 23 вересня.
— А тепер слухай, як я подолав усі ці перешкоди. Овечу огорожу, певно ж, просто переступив у місці, де вона була напівобірвана. Далі, побачивши слідову смугу (зорану і заскороджену смугу землі), я миттєво прийняв єдино правильне рішення, як пройти і не залишити слідів, хоча раніше ніколи не думав над такою проблемою. Полегшило мені це завдання те, що рівчачки від скородження були з піску, який чудово “замітає” сліди. Я це зараз спробую відтворити на схемі... Бачиш?
...Опинившись перед головною огорожею (як виявилося — сигнальною), я також довго не роздумував і проліз поміж дротами, бо, не маючи обценьків для перекушування дроту, іншим способом ту огорожу годі було здолати. Це єдине місце, на Рис.2, я позначаю цифрою “8”.
— А чому ж ти не взяв з собою обценьків? Перекусити дроти, певно, легше, ніж пролізти між ними?
— Безперечно. Але перекусити дріт — це залишити сліди, а з подальшого стане зрозуміло, що мені пощастило здолати кордон тільки тому, що я не лишив слідів. А обценьків я не мав не тому, що збагнув цю залежність заздалегідь, а з причини зовсім банальної: я обійшов у Ашгабаді всі господарчі магазини, а обценьків не знайшов. Дефіцит вийшов не на користь системі: втікач не лишив слідів.
— А о котрій годині це було? Тобто перехід кордону?
— Згідно з актами і протоколами сигнал від першої огорожі пролунав за три хвилини десята вечора. Відразу по цьому дали сигнал тривоги. Система Степанова ускладнила мені завдання, але не зупинила мене. Щоб розсунути дріт, тобто підняти догори другу знизу “нитку”,спершу довелося стиснути обидві нитки докупи, а тоді вже розсунути. Стрілками на розрізі А-А я показав, як стиснути дроти в руці.
- А яка віддаль між дротами по вертикалі
й горизонталі?
- По вертикалі — 10 см, за системою Степанова — приблизно 12-15 см.
— І вистачило сили на це подвійне стискання-розтягання?
— Авжеж. Коли поряд свобода — сила зростає двократно. Адже я вважав, що тут, відразу за огорожею, уже вільна країна...
— А хіба це не так?
— Звичайно, ні. Система комуністичної прикордонної завіси — найдосконаліша у світі, точніше— не має аналогів. До справжньої лінії кордону від тих огорож ще було 3,5 км (На інших ділянках кордону СССР ця віддаль може значно різнитися, як відрізняється і система огорож), і тільки завдяки випадковим обставинам мені пощастило її здолати.
— Отут ти позначив “колючу корону”, то як все-таки ти переліз цю другу огорожу? Не спирався на стовпець?
— Ну, ні. Не спиратися неможливо. Ще Архімед казав: “Дайте мені точку опори...”. Вихід тут також знайшов експромтом: чому я маю спиратися комфортно всією рукою? Мені вистачило місця для двох пальців...
Одного вечора ми зібралися в халупці без дверей, — так званій літній кухні — і потай варимо міцний чай. Немудра це звичка — вдаватися до штучного збудження, але так “заведено”.
...Наша компанія невеличка — три чоловіки: Степан, Богдан і я. Чайною церемонією керує Сеник, тобто Степан: ув’язнений він не вперше і досвіду йому не позичати. Майже сорокарічний, а виглядає, що живий мрець, завдяки чому його не так часто садять у ШІЗО за відмову від праці. Термін ув’язнення — 12 років, відбув уже дев’ять. Потрапив за спробу перейти кордон «зі зброєю в руках». «Зброя» ця – штучно обламана шпага - призначалася для захисту від можливого нападу вівчарки... Богдан Костецький, прозваний за пишні вуса і басовитий голос Гайдамакою, тепер, після майже двомісячної голодівки має вигляд буржуя, що випадково потрапив у середовище «мерців». Набрякле обличчя вводить в оману – ніби пашить здоров¢ям і красою, тільки ноги, як колоди, не лишають сумніву: стан жахливий. Йому 26 років, семирічний термін ув¢язнення закінчується восени цього року. Засуджений за любов до рідної мови: «сєял вражду мєжду братскімі народамі, протівопоставляя украінскій язик – вєлікому рускому...» і таке інше наплели слідчі. Третій в компанії, це я – Іван Гусяк. Мені йде 21 рік, і через чотири місяці закінчується моє поверхове знайомство з табором. З трьома роками ув’язнення я виглядаю як кореспондент, що на годинку забіг у табір взяти у в’язнів інтерв’ю. Так мене і прозивають — кореспондент: “...Распространял анєкдоти, порочащіє государствєнний строй і руководітєлєй партіі і правітєльства...” Насправді ж був лиш один анекдот і в ньому висміяний тільки один срамотний керівник партії та уряду — Брежнєв. Та мова зараз не про це.
Коли нарешті бляшанка з чаєм пішла по колу, Степан раптом вигукнув: “Стій, люлька!” Ми спершу видивилися на нього, та, коли він поліз у кишеню за махоркою, зрозуміли дотеп “а ля Тарас Бульба”, і собі заходилися біля самокруток.
— От тепер інша річ, насолода цілковита, — задоволено мовив він. — Ну, розповідай, друже, як ти це витримав, що передумав?
— Та витримав, хоч і самому дивно... навіть погладшав, — спробував пожартувати Богдан, — а от передумав багато. Я майже весь час був наче уві сні, бачив прекрасні видива. Шкода, тепер все розвіялось.
— Мабуть, це були прекрасні феї? — спитав Степан.
— Що ти! Мені було не до фей. Я бачив
прекрасне майбутнє України — вільної, незалежної; ми крокували колонами по Хрещатику, плакали з радості, що ми вже не раби... Я й насправді часто плакав — сльози самі текли, мабуть, від фізичного і морального виснаження.
— Чи ж варто так важити життям? Що дали тобі ці мрії-марення? — Степан устав і почав швидко ходити від стіни до дверей. Ми й так ледь животіємо, навіщо ця гра зі смертю?
— Я вже казав: ми повинні довести світові, що існуємо, боремося за волю своєї країни. До того ж, що важить життя чи смерть одної особи проти руйнування цілої нації? — Гайдамака замовк і стомлено прихилився спиною до стіни.
— Може, принести води? — спитав я.
— Ні, все гаразд. Краще завари ще чаю.
Я пішов по воду, а коли повернувся, Богдан говорив далі:
— ...Освіта, газети, державні установи, радіо будуть дотримуватися тільки української мови. Не мине й кількох років, як ця мова стане справді рідною для мільйонів русифікованих.
— А майже півтора десятка мільйонів московитів, людей інших націй? — нагадав Степан. — Як з ними буде у твоєму царстві?
— Я це не вважаю проблемою: хто вивчив українську мову і для кого Україна стала Батьківщиною, — залишиться, інші виїдуть за межі України на свої землі.
— А чи захочуть вони виїжджати? Передусім москалі та жиди. Виїдуть лиш патріоти свого народу. Цьому може зарадити тільки примусова депортація. В такому разі, зрозуміло, обуриться весь вільний здавна світ. Тепер модно кричати про братерство між націями і народами. Щоправда, ці крики йдуть від націй і народів, які впродовж століть є вільними, де нема і ніколи не стояла проблема збереження рідної мови. Ми запізнилися із здобуттям незалежності. Ми здобудемо її тоді, коли світ руйнуватиме кордони між націями. Це означає, що наші спроби очищення нації від чужомовців, для відродження нації і рідної мови, будуть сприйматися як акти варварства проти гуманізму, як порушення принципів Декларації прав людини.
Степан, схвильований порушеною проблемою, витяг махорку та й знову заходився запалювати. Богдан, мабуть, під враженням своїх недавніх марень, у відповідь заперечив:
— Ти надто ускладнюєш. Як тільки ми здобудемо незалежність, усі ці проблеми відпадуть. Я бачив безхмарне майбутнє України, можливе і реальне. Я бачив наш край, як один величезний сад, як оазу серед пустелі. У цій оазі лунали наші чудові пісні, люди будували справді вільне життя, очищалася від фальсифікації наша історія, розцвітав талантами поневолений протягом століть народ—творець. Чи ж може цей величний поступ зупинитися через якісь там проблеми, пов’язані з наявністю чужомовних елементів?
— Зупинитися — ні, загальмуватися або ж піти хибним шляхом — так. Ти не враховуєш кількості цих “чужомовних елементів”. Адже слід зарахувати до півтора десятка мільйонів окупантів (дозволю собі їх так назвати, оскільки саме для окупації переважна більшість з них поселена в Україні) і понад половину українців в містах Сходу і Півдня, які лише за паспортами ще вважаються такими, мови ж української не знають і знати не бажають. Ці останні, внаслідок трьохсотрічної русифікації і поневолення, такі ж чужомовні нам, як московити чи поляки. Це не означає, що я їх осуджую і вимагаю за кару якихось репресій чи депортації. Я лише з жалем окреслюю труднощі, з якими зіткнеться Україна на порозі свого становлення. Чи не викличе поголовна українізація навчання, друку, радіомовлення тощо гострого спротиву цих мільйонів денаціоналізованих земляків наших?..
Тринадцятка мене ніколи особливо не лякала, але сьогодні 13 січня, і холоднеча допікає-таки не по-людськи. До зміни (о 9-й ранку) від цього наглядача уже нічого не доб’єшся, а після зміни треба конче домагатися заміру температури і видачі бушлата.
Вчора, за приблизними підрахунками, здолав 20 км; сьогодні буде, певно, більше. Вдалося вирахувати, за сигналами радіорепродуктора в комірці наглядача, швидкість ходьби, — в середньому 2,5 км/год. Дуже мала, хоч рухаюся швидко. А втрачається швидкість через мізерну площу: 0,5 м ширини на 2,5 м довжини. П’ять малих кроків, але на півобертах усе й втрачається.
Нарешті садист Волков дав санкцію на замір температури: 8 градусів на рівні 1,5 м, а на підлозі принаймні нуль, хоча там не заміряють. Дали бушлат, але “бігати” треба далі, бо тонкі стерті капці не зігрівають ніг...
Ще тільки шоста вечора, а вже пробіг близько 20 км. Враховуючи, що доведеться ганяти і вночі, буде рекорд абсолютний.
...Позаду “отбой”. Опущено нари — можна лягати. Та наскільки вистачить акумульованого від бігання тепла? Менше ніж на годину, тоді знову починай розігріватися...
Чи бачив хто таке? В бушлаті, а довго не влежиш: ноги мерзнуть. Треба щось придумати... За стіною так само ганяє в’язень Федоткін, хоча його камера на кілька градусів тепліша.
Випробовую варіанти: 1) лежати в бушлаті, ноги взуті. Висновок: ноги мерзнуть чи не більше, бо в тісних капцях слабшає циркуляція крові; 2) так само в бушлаті, але роззутому — зимно, хоча шкарпетки грубі; 3) бушлат знятий, ступні ніг лежать на капцях (щоб уникнути контакту з крижаними нарами), ноги підібгані — аби вистачило розтягнутого “ по діагоналі” бушлата на все тіло. Висновок: певний час незрівнянно краще, але незабаром скуленість стає нестерпною, а система непридатною; 4) нарешті, знаходжу оптимальний варіант. Справжній винахід. Слухайте всі, кому це може зарадити: якщо з верхнього одягу є і бушлат, і під бушлатом “х/б куртка”, треба в темпі, не втрачаючи тепла, зняти бушлат, куртку (до речі, важко здолати психологічний опір і роздягнутися на холоді, але — треба: в цьому порятунок), вдягти знову бушлат, лягти і обмотати ноги курткою. Ступні ніг, звичайно, покласти на капці, ніг скулювати не треба, тому що ноги досить укрити (бушлатом) лише до колін.
Спав щось зо дві години. Прокидаюся, але почуваюся досить зігрітим, щоб полежати ще трохи. Однак відчуваю: вісім годин права лежати, яке можна використати ледве чи наполовину, мабуть, закінчується.
Чую, як сусід ганяє по камері, спросоння наштовхуючись на стіну та нари. Вирішую поділитися перевіреним на практиці винаходом. Диктую йому умови, і він негайно застосовує цей рятівний спосіб. Врешті вмощується і стихає.
Та не минає і двох хвилин, як гримлять кроки наглядача і стукіт ключами в двері:
— Підйом! — кричить відповідно до “уставу”.
— Я щойно ліг. Холодно, дайте хоч трошки полежати, — просить сусід.
Комуністична Каральна Система невблаганна:
— Підйом!
Сусід устає. Встав і я.
Десь встало сонце. Розпочався новий день. Ба, більше! Розпочався Новий рік — за старим стилем. Сьогодні 14 січня 1990 року. Концтабір ВС 389/35. Камери ШІЗО №2 і №3 (моя).
Рік новий — стиль життя старий.
Система немічна, але відчайдушно хапається за життя.
Агонія... Останні шалені конвульсії майже мертвого організму.
З моральним задоволенням зауважую: на накривці від туалетної діри — горбик льоду. Ну, тепер легше буде домагатися чобіт на ноги чи переводу в теплішу камеру. Кличу наглядача, показую кригу на накривці. Марна справа. Як завжди, спрацьовує ефект “кінця зміни”.
Аж близько десятої приходить новий черговий. До того ж — найлюдяніший з них.
Знову показую лід, стукаю по ньому держаком ложки, аби не подумав, що це якась імітація. Кричу про тортури холодом.
— Так, так, — не заперечує. Питання, мабуть, вирішено позитивно ще на “планерці”, а може й узгоджено з Москвою. Відчиняють двері і ведуть у теплішу камеру. Приводять і сусіда.
...Розвидніло.
Я ніколи не втручався у ці дискусії. І не тому, що був замолодий супроти них: у таборі різниця віку не має майже ніякого значення — недоля рівняє всіх. Просто мав таку вдачу — більше слухати, спостерігати і занотовувати в пам’яті. Я потрапив на порівняно короткий термін у це дивовижне царство філософів, і мені бракує часу осмислити все почуте, а де вже там виступати зі своїми простацькими уявленнями про світ і життя. Мій світогляд жалюгідно хрестоматійний проти їхніх ідей, карбованих набутим досвідом.
Того вечора розмову урвав прихід наглядача: продзвонили “відбій”, а ми ще не в бараці. Знову ми зійшлися тільки через тиждень, але ні Богдан, ні Степан не мали гумору до дискусій — обидва давно знали свої відмінності в поглядах, а тут ще й чаю не було. Знехотя перекидалися словами, що нічого не важили. Трошки цікавіше обговорили близьке майбутнє після звільнення Богдана та мене. Я ж хотів повернути їхні думки до попередньої розмови, бо не вважав цю тему вичерпаною. Після кількох невдалих спроб мені пощастило зачепити за живе Степана, хоч із запитанням я звертався до Костецького:
— От ти минулого разу порівнював Україну із оазою, якою вона тобі уявлялася в мареннях, чи не міг би ти про це розповісти докладніше?
І поки Гайдамака м’явся з відповіддю, Сеник з неприхованим сарказмом перепитав:
— Оаза, кажеш? Ха-ха-ха! — сміх був штучним, але сповненим трагізму. — Чи знаєте ви, що таке оаза? Мені довелося жити деякий час у справжній оазі, серед пустелі, в Середній Азії. Це жахливі спогади... Що там написано в географії про оази, Івасику? Оаза — це вода, рослини, казковий рай серед пустелі, чи не так? Кожний школяр має такі уявлення про оази, кожен мріє колись опинитися в оазі. Я вже був. Волію тут, у Мордовії, повільно помирати від голоду і холоду, ніж скніти в такому раю. Не вода — ознака оази, а вічний брак її! Тепла брудна юшка з міріадами мікроорганізмів! Ти приповз в оазу, щоб ковтком води повернути силу? Не забувай, для цього ж сюди повзуть і мільйони інших істот. Всім потрібна вода: мухам і комарям, ховрахам і гадюкам, скорпіонам і бактеріям, хижакам і овечкам, чотириногим і двоногим. Кращу воду матиме сильніший, виживе той, що більше пристосований, а не той, що більше заслуговує чи потребує. Оаза славна сонцем? Якщо ти ковтнув склянку води, сонце вип’є з тебе дві! Оаза прекрасна деревами? Місця у затінку — для обраних, “не нам на прю із ними стати!” Ти порівняв, Богдане, нашу прекрасну Україну з оазою — не заперечую, якщо мати на увазі оазу справжню, а не хрестоматійну. Так, наша Батьківщина багата на всі дари землі, але, як і в оазу, сюди споконвіку рвуться всі хижаки світу, кращу “воду” п’ють гади всіх мастей і націй. “Навєкі с велікім рускім народом!” — бо вони самі не вижили б без України. “Не може, — кричать кровопивці — оаза існувати сама, без єдності з даним на кожний історичний період великим монгольським, татарським, турецьким, польським, німецьким, австрійським, московським, жидівським тощо народом!” Трагедії нема кінця. Подекуди навіть лунають голоси про доцільність інтеграції країн, припинення (в який спосіб?) міжетнічних ворожнеч, а як воно виглядатиме для України? Ця вимога означатиме окупацію Оази-України новими когортами “ссавців” усіх націй і після повалення московської комуністичної імперії.
Степан нервовим рухом запалив погаслу самокрутку і провадив далі:
— Нарешті, оазою можна назвати і ці концтабори Мордовії, хоча в дещо іншому аспекті: на землях мордовських національностей ерзя і мокша, яким і в сні не мариться свобода, настільки вони затуркані московською пропагандою, наші табори, що оази серед пустелі національного занепаду народу. Бо саме в цих таборах зібрані кращі — не будемо боятися цього слова — представники всіх поневолених націй, тут триває боротьба за право людини на волю, свободу творчості та ідеології. Водночас з причин важких умов існування, і тут, як у справжній оазі, паразити різних націй змагаються за кращу “воду”, за посаду на кухні та в хліборізці. І тут брат поневолений іде доносити на брата, коли не в змозі більше терпіти умов тюремних, — чинячи так, тішить себе надією, що кати натомість зменшать кару. Кінець один для праведних і грішних: грішний брат не дочекається зменшення кари за свої доноси і загине так само, як і праведний, якому збільшать термін ув’язнення за пропаганду ідей боротьби. Неістотною також буде між ними різниця, коли врешті обидва опиняться на волі — виснажені духовно і каліки фізично вони! Не чекають їх тіняві дерева в Оазі-Україні, не вилікує — висушить їх сонце поневоленої нації, не дістанугь вони води святої на рідній землі — загиджена паразитами вона!
Замовк Степан і, щоб угамувати роздратованість від картини, яку сам намалював, почав швидко ходити з кута в кут. Не сказав нічого й Богдан: зблід на обличчі й сидів нерухомо. Монолог Сеника глибоко вразив і мене, проте підсвідомо, всупереч моїй волі, бриніла брудна егоїстична думка: “Я скоро вийду звідси, я ще не стану калікою, я ще знайду тіняве деревце для себе, я...”
— Ти казав, що перший сигнал пролунав близько десятої. Чому ж тоді прикордонники не зреагували? Не встигли?
— Хіба може найдосконаліша в світі система “не встигнути”? Ще й як встигли б! Якби суворо дотримувалися інструкції... Тут треба також накреслити “ситуацію”. Покажу схематично.
Відповідно до інструкції, після надходження сигналу про порушення огорожі на певній ділянці, командир застави зобов’язаний відразу послати дві групи на автомашинах: “тривожну” і “перехвата”. Фактично послали тільки одну— “тривожну”. Чому? А тому, що найдосконаліша в світі совєтська техніка часто дає помилкові сигнали або не дає їх, не спрацьовує. Прикордонникам набридає виїзджати на облудні сигнали. Тому часто посилають лише “тривожну” групу, щоб переконатися на власні очі, чи є сліди. У 90 відсотків випадків втікачі сліди залишають. Залишив їх навіть я: через два дні, коли агентура з Ірану повідомила, що є втікач, і стали ретельно досліджувати ділянку порушення, сліди таки знайшли, хоч і ледве помітні, бо, вважаючи, що уже в Ірані, я недбало перейшов другу КСС.
Отож, післав командир групу “тривожну”. Виїхав навіть сам, — адже спрацювали ДВІ (обидві!) сигнальні системи — від високої огорожі і нижчої (1,3 м). А щоб помилилися відразу дві системи — рідкісний випадок навіть для “самой передовой в міре” техніки.
“Тривожна” група оглянула місце виникнення сигналу: дріт цілий, рівчачки КСС не пошкоджені (на другій смузі незначне пошкодження не зауважено), собака слідів теж не відчув...
— А чому? Хіба може не спрацювати надчутливий “апарат” — собачий ніс?
— Бачиш, тут ще одна випадковість, певна специфіка. Річ у тому, що собака (за певними винятками) відчуває слід не так за відбитками підошов взуття, як за “духом” від поту, залишеного на рослинному покрові одежею чи просто тілом. А рослинності там, у пустелі, й не було: суха, тверда, переважно піщана земля. Чи ж багато ти залишиш свого поту від підошв на сухому, твердому грунті? То що ж залишилося думати начальникові застави?
— “Пашлі, рєбята. Ето опять наша тєхніка барахліт”.
— А ось я чув, — сказав мій напарник, знову сідаючи на підлозі біля ґратки, — начебто ще можна присипати свої сліди махоркою і собака теж слід не візьме...
— Брав і я махорку. Але “на полі бою” я забув про все на світі й витрачати час на махорку хтозна чи було доцільно. Адже важили лічені секунди. Згідно з протоколами “тривожна” група досягла місця порушення за 5 хвилин (від застави до місця переходу – 2,2км). Я упорався за 3 хвилини, отже, запас мій був мізерний. А якби була післана група “перехвата”, то “ребята” занудилися б чекати мене на кордоні, адже, як я собі запам’ятав, на подолання тих 3,5 км від огорож до кордону я витратив 35 хвилин.
— А скільки часу потрібно групі “перехвата”, щоб розставити “хватальників”?
— Згідно з інструкцією на це дається 7 хвилин, тож вони мають великий запас часу — майже півгодини, тому, власне й висилають спершу “тривожну” групу, а вже потім вирішують, чи варто посилати “перехватників”.
— Ну, а як тебе зустріли іранські прикордонники?
— Які прикордонники? Де ще у світі — крім
комуністичних країн — можуть ланцюгами стояти “захисники” кордонів? В жодній вільній країні нема ніяких застав, тільки на шляхах сполучення — митники.
— Але ж має бути якась їхня межа, кордон...
— Та навіщо окрему межу, коли сов’єти так ретельно орють і скородять-городять свою?.. Як згодом з’ясувалося, найближчий відділок іранської жандармерії (десять вояків на чолі з офіцером) розташований приблизно за 20 км в глибині іранської території.
Я — Сеник. Той самий, якого так ретельно відтворив у наших розмовах Іван Гусяк. Тепер, коли я закінчую опис дальших подій, він уже на волі — у “великій зоні”. Хочу відразу сказати, що його записи не закінчувалися тою “брудною думкою”, як він сам визначає, але дальший зміст його записок не становить особливої цінності і, головне, не описує подій, що сталися напередодні його звільнення.
А події були, і для Гайдамаки вони стали катастрофічними. Спробую описати докладніше.
Наприкінці червня одному з прислужників замполіта (а може, ідея належала й самому замполіту) намакітрилося започаткувати “воодушевльонний решеніямі” почин: кожну десяту неділю в десятій п’ятирічці працювати “на благо Родіни”, “трудовимі подаркамі іскупать...”
Для цього нас усіх (близько 500 чоловік) зігнали перед помостом, що іменувався відкритим “кінотеатром”. З помосту, крім щотижневих комуністичних політінформацій, раз у місяць
влаштовували демонстрації таких же огидних комуністичних фільмів. Відкрив ці збори начальник концтабору. Зрозуміло, виспівав ту ж пісню про “історічєскіє рєшєнія” та про наш “долг...”, тоді взяв слово той мерзенний поплічник наглядачів. Не варт і згадувати, що плів цей “пачінатель”, не згірше від господаря, начальника концтабору... На мою думку, все це було заплановано з провокаційною метою: чи у всіх витримають нерви. І не витримали у Костецького. На жаль, я не маю геніальної пам’яті Івана і не можу навести гнівних слів Гайдамаки, що він їх випалив одним духом. Було там і про комуністичну систему “пачінів”, і про нелюдські умови існування, і про “трудовиє подаркі Родінє” голодних в’язнів. Відкрито підтримав виступ Богдана лиш один чоловік — естонець за національністю (прізвище не пригадую). Окремими вигуками з натовпу ще понад двадцять чоловік заслужили право піти в ШІЗО разом з Гайдамакою і естонцем. Був і я серед тих двадцяти. Тільки, визнаю з соромом, під час подальшого розслідування не наважився, як і інші, відстоювати позиції, зайняті Костецьким і естонцем; через 15 діб нас, обережних борців, відпущено в зону. А десь через два місяці після цього Богдана і естонця було засуджено на додаткові терміни ув’язнення. Богдана — на 6 і естонця на 5 років. Більше в цю зону вони не повернулися — етапом їх вивезли в інший табір.
Наостанку хочу згадати і про нашого молоденького “кореспондента”. Іван не приєднався до нас — “крикунів” і, коли надійшла перша неділя “трудового подарка”, вийшов, як і багато інших, на працю. Згодом, коли ми прощалися в зоні перед його звільненням, хлопчина мало не зі сльозами на очах виправдовувався за це переді мною, говорив про свою молодість, про непереможне бажання повернутися на волю, про жадобу пізнати кохання...
Юначе! Перед особою незламного Богдана Костецького, перед безіменним естонцем, перед тисячами інших борців за волю, за незалежність своїх Батьківщин, ми обоє майже однаковою мірою винні: не стало-бо нам відваги до кінця вистояти в боротьбі, віддати себе ЦІЛКОМ святій справі визволення від віковічного рабства.
ГЕРОЯМ — СЛАВА!
ФІНАЛ
Треба ВИСТРАЖДАТИ незалежність своєї Батьківщини. Треба ЗЛЮТУВАТИ («зпаяти») водно всю масу “отих рабів німих”: сама еліта не подужає вибороти самостійність. Треба бути толерантним, з повагою ставитися і до того робітника, котрий сьогодні уникає “лізти на роги”. Власним прикладом переконувати: без певної жертви кожного громадянина України будемо окуповані вічно.
Згадую часто історію, з якої починав перше ув’язнення. Це було на Колимі. У 1957 р. мене привезли з п’ятирічним терміном (“антісовєтская пропаганда”) у табір, де перебували майже самі засуджені на 25 років, ув’язнені ще в сорокових роках. До мого реченця вони ставилися досить глумливо, казали, що мене ось-ось виженуть назад, на волю.
Сприймав я ці кпини болісно і одного разу, у зоряну свою хвилину вигукнув: “Неправда! Я буду в неволі доти, доки буде в неволі Україна!”
...Незабаром більшість тих каторжан звільнилася за рішенням комісії (ще 1956 р. їм було зменшено терміни переважно до 15 років. Але не всім).
Я досидів (уже в Мордовії) всі 5 років, але не мав спокою від КГБанди й на волі. А через 16 років — новий термін: 15р. ув ¢ язнення і 5 р. заслання. Усього ж я відбув 17 років ув’язнення і 7 років спецпоселення, разом 24 роки — майже половина свідомого життя.
Чи справді діє та моя фатальна заява? Адже я уже на волі, чому ж залишається в неволі Україна?
А тому, що для здобуття незалежності мало пожертвувати половину життя, мало й цілого життя окремої людини. Тільки коли кожен з нас офірує частку свого спокою, добробуту, свого життя — тільки тоді самостійна Україна буде збудована і СТОЯТИМЕ У ВІКАХ.
Як запалити до борні цих байдужих, що не хочуть поступатися своїм затишком, сяким-таким добробутом?
Треба гарантувати усім громадянам України, що не буде забуто їхній підсильний внесок до загальної боротьби. І навіть якщо людина заради України віддасть своє життя — найбільший злидар може бути певним: пам’ять про нього буде увічнена, ким би він не був: робітником чи селянином, матросом чи солдатом.
Увічнена... А як? І де? Україні потрібен національний ПАНТЕОН для своїх героїв. І стояти йому найкраще десь в околицях Тарасової гори...
Як сама Україна є оазою серед бідніших сусідніх країн, так і цьому ПАНТЕОНУ називатися “Оаза- (горою) ”. І він буде збудований.
ВИСТРАЖДАНИЙ. ЗЛЮТОВАНИЙ. СТОЯТИМЕ.
У віках.
Вічно.
ПОСТФІНАЛ
Вільні нащадки Самостійної України!
Коли приведе вас поклик душі на уклін до могили-гори біля Канева, не минайте й сусідню гору, рукотворну, що зветься «Оаза-горою».
Рівні ряди гостроверхих тополь розчесали святиню, рясні дощі поливають Її, сонце цілюще живить красу цю величну.
Щільно навколо калиновий ряд живоплотом стоїть, — кетяги ягід щороку під осінь яріють: крові це краплі стікають з гори і в калині струмують.
Колами десять разів оперізують гору тераси-стежки: поміж тополь сотні плит мармурових стоять з іменами: кого, коли, за що катували.
Тут — символічно — вічний спочинок героїв матері-України, тих, що незламно стояли за волю, кров’ю скропили любов до Батьківщини.
Майдан на верхів’ї. Ковані з бронзи на ньому юнак і дівчина уклінно стоять, тризуб-смолоскип у руках пломенем вічним палає.
Над ними похило — про жертви незлічені цим промовляє — жовто-блакитний прапор майорить.
Поряд у Храмі, в тривежах Трисуття* Пам’ять з віків у залах читальних, візійних...
Приходьте, вклоніться, спочиньте у тіні Великих Діянь; спраглі правди, історію країни-оази тут прочитайте. Серед імен знайдете на плитах костецьких, сеників, Стусів, іванюків, петренків — борців-гайдамаків колишніх, сучасних, а, може, й прийдешніх.
(1976 рік);
19 березня 1991 року.
