БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ МИР. Кілька вступних уваг про нашу прогру й вигру

14.10.2019 | 16:46  
переглядів: 72

Від кількох літ колесо української історії зупинилося, — ах, ні! — історія живої нації ніколи чейже зупинитися не може! Зайшла тільки одна зміна: від кількох літ розвиток українського народу перестав датуватися по календарі світових подій та обмежився до перетворення власної психіки й до повільних льокальних етапових здобутків. Ми знаємо, що за п'ять-шість останніх літ український нарід перебув могутній здвиг на шляху пізнання "хто ми і чиї ми діти", що саме в часах після воєнно-революційного хаосу там і тут, за і перед Збручем, — почалося справжнє відродження, проявлюване дрібничковою впертою боротьбою у запустілих царинах культури й економіки та щораз якокравійшою кристалізацією розгубленої і спантеличеної політичної думки.

Що більше: ми ж бачимо, що поступ, зроблений в оті останні роки такий великий і такий нагляд­ний, що щораз пильнішу звертає на себе увагу близьких і далеких сусідів і що саме завдяки цьому поступові "неіснуюча" Україна стає помалу знову чинником міжнароднього знання. На очах пе­реконуємося, що така чи інша коньюнктура у світі — це лише друго­рядна завада, або другорядний помічний товчок для відіграння ролі такого міжнароднього чинника. Суттєва передумова — це внутрішня національна сила і цю саме передумову ми тільки ще здобуваємо, але здобуваємо щораз сміливіше.

Все це правда, а проте правдою є теж, що ми назверх "не існуємо", що мали — там і тут — свою державність і там і тут її утратили і досі ніде не відзискали, що назва України на мапах служить лише на означення етнографічної території, що "Укра­їнська Соціалістична Радянська Республика" є лише фірмою декотрих невеличких автономічних прав, та що є державна Польща і фактично є великодержавна Росія, а нема державної України. Нас побито, — але нас не розгромлено. В усякому разі — утрата державности в тих умовинах, в яких ми її мали, не повинна покри­вати нас жалобою. Може така мова звучить диковинно, як пара­докс або просто як єресь, але ми її не цураймося. Знаючи, що ціллю нації мусить бути держава, бо без власної держави нація ніколи не дійде до максимума розвитку, що взагалі держава це необхідне оформлення нації, без якого нація є чимось неповним, — не можна поклонятися тезі: нація понад державу. Та з другого боку нація, як один із основних елементів держави, мусить перейти певний ступінь розвитку, поки стане зрілою для державности. Державність, осягнена раньше, ніж осягнено той ступінь зрілости нації, має вартість дуже умовну. Ніхто не заперечить, що тоді, коли на Софійському майдані проголошували українську державність у гряницях дев'яти губерній (22 січень 1918), чи в місяць пізніше, коли мир із центральними державами поширив (на папері) простір Української Народньої Республики далеко на захід, чи врешті тоді, коли святковано врочисто об'єднання Соборної України, — ніхто чейже не заперечить, що стоючи тоді формально у шпилю національних ідеалів, ми були фактично дуже від нього далекі. Бо тодішня національна свідомість українських мас від селянських низів до інтеліґентських верхів включно була низька, — була безперечно нижча від нинішньої свідомости; нижчим від ниніш­нього був тодішній ступінь національної культури і примітивнішою українська політична думка. Тому теж нинішня моральна вартість українського народу є вища від тодішньої! Щойно нинішня наша сила в неволі в порівнанні з колишнім нашим безсиллям із часів волі є запорукою, що будуча наша державність не буде випадкова й формальна, лише буде логічним і правдивим завершенням усіх, мозольним трудом і кривавим досвідом добутих досягнень.

У кривавому досвіді ми — мудрішали. Б'ючи головою об мур училися пізнавати твердість голови і муру, при чому перекону­валися, бувало, що справді: наш лоб твердіший за мур! Адже ми Дітьми були, яких обставини примусили мерщій учитися грати Дорослих. Адже ми були школярами, що ще грамоти гаразд не вив­чили, коли обставини казали нам складати іспит зрілости. І ми склали його! Одні з нас краще, Інші гірше, але склали. Найгірше склала його Галичина, не при порівнанні державницьких здобутків її та Наддніпрянщини, а при порівнанні засобів, якими розпоряджали: Галичина та Наддніпрянщина. Найбільше засобів, найкращу підготову в дні іспиту мала саме Галичина; мала свідомий нарід, інтелігенцію, умандатований провід, зав'язок армії, — зда­валось би: все те, що запевняє побіду, все те, чого не мала Наддні­прянщина. Однак Галичина не мала одного: не мала вона, — її інтелігенція, політики, — ясно скристалізованого політичного все­українського світогляду, а зате; вузьку, австрійським бюрократиз­мом затруєну вдачу, яка важку печатку клала на всій ментальності галицького політика. І рахуючися з фактом недостачі підготови в цьому напрямку, треба й Галичину виправдати в її невдачах та признати болісною, але зрозумілою причину, чому Галичина відограла у всеукраїнських визвольних змаганнях таку невелику ролю.

Не слід судити по чотирьохкутниках смерти, що ми — мовляв — програли. У війні, яку веде Соборна Україна за своє визволення від того пам'ятного березневого дня, коли вістка про вибух другої революції у Петрограді вивела на вулиці Києва стотисячну укра­їнську масу, маніфестуючу свою національну окремішність і свої окремішні претенсії до "тюрми народів", у тій десятилітній війні українці є нині побідниками. Війна не припинялася ані на день і — скажімо собі ясно — далекий ще її кінець. Усе, що було в міжчасі, це були епізоди. Епізоди величні й імпонуючі розмахом, а поруч них — були й такі — мізерні й пригноблюючі своєю нікчемністю...

...До епізодів належить безумовно й Берестейський мир, — одна з численних дат з історії України, які в біжучому році свят­кують своє десятиліття. Момент роковин є прегарною нагодою для кинення позад себе погляду, вільного від пристрастей, які були рішаючими при всякому осуді десять літ тому. Нині можемо вже відмежувати велич від дрібниці і справжній тривкий здобуток від проминального успіху, однаково як проминальну епізодичну невдачу від болючого удару. Та передусім ми вже можемо нині всі погодитися у тому, що все те, що діялося десять літ тому, це була революція і війна, це йшли революційні події на непідготованому до революції ґрунті, кермовані непідготованими людьми з рядів непідготованого народу. Така революція і така війна мусіла по­кищо привести до такого ефекту, до якого й привела: до втрати хвилевих зовнішніх державних здобутків і до здобуття трівких внутрішніх національних вартостей. Це були Лише етапи затяжної визвольної війни — одні кінчилися, другі почалися, і багато їх ще впереді.

Отже приглядаючися подіям із давнього-недавнього минулого, поставмо собі одну пише ціль: вилускувати зі стирти накопичених дат і фактів зерна науки, зерна свідомого досвіду з ясним "мораль­ним сенсом" — про будуче.

Адже українська революція не скінчилася! Адже колесо української історії не припинилося. Воно обертається швидше, ніж коли-небудь, швидше ніж тоді, копи офіціяльні представники фік­тивної молодої української держави сиділи за одним столом з офіціяльними представниками старих могутніх великодержав!..

 

ЯК ІШЛА РОСІЯ ДО СЕПАРАТНОГО МИРА?

Сепаратний (окремішній) мир на австро-німецькому фронті був для Росії актуальною метою вже довго перед березневою революцією. Пригадаймо лише існування т. зв. "німецької партії" серед російських верхів, на чолі з царицею Олександрою Фйодоровною. Відома афера російського військового міністра Сухомлінова, який свідомо готовив програну власних військ на те. щоби швидше покласти край війні, подібні афери різних Мясоєдових з більшими або меншими впливами на царському дворі, ґермано-фільські настрої прем'єра Штюрмера, таємна мирова місія лю­бимця цариці Протопопова... Боротьба двох течій: за вірністю союзникам і за сепаратним миром, яка йшла в рідні Романових і придворних колах, довела навіть до усунення вел. князя Миколи Микопаєвича з головного командування і висилки його на посаду намісника на — Кавказ. Убивство Распутіна було теж нічим іншим, як одним із моментів тієї боротьби: ґвардейські старшини, прикпонники Миколи Миколаєвича і такі політики, вірні союзові з західніми державами, як безпосередній (поруч із вел. кн. Юсуповим) убивець Распутіна, Пуришкевіч, усували Распутіна з цього світа як одного з найнебезпечніших сподвижників ідеї сепарат­ного мира, котрий, на їх думку був би нещастям для династії Романових і цілої Росії. Враження, яке зробила на царицю, ба навіть на царя, нагальна смерть Распутіна, дозволяє сумніватися, чи придворна "німецька партія" принишкла би. Мабуть було б нав­паки, — вона певне ще завзятіше повела би свої заходи й інтриґи в напрямку заключєння сепаратного мира з німцями. Інша річ. що заговір ґвардейських старшин, який охоплював не лише особу Раслутіна, але плян цілої "палатної революції", і одночасно гаряч­кове організування вірних собі частин Миколою Миколаєвичем на Кавказі, кажуть припускати, що на тлі антантофільських і Германо­фільських політичних орієнтацій було б ще прийшло у Росії до поважної внутрішньої розправи. Однак вибух революції у Петро­граді 11 березня 1917 року поклав край усьому, що виходило з Царської рідні та її оточення.

А проте ідея чимшвидшого мира з німцями на силі не втратипа. Базувалась вона лише вже не на чуттєвому ґерманофільстві (зрозумілому у цариці), а на свідомості залізної необхідносте Правда, Тимчасовий Уряд, що прийшов на зміну царському правительству, був занадто під впливом союзницьких послів у Петро­граді, щоби думати про сепаратний мир усупереч їх волі. Адже вся революція була затіяна не без відома й участи англійського по­сольства, яке хотіло покласти радикально край германофільству Миколи II чи пак його всесильної дружини, втому, очевидно, пере­свідченні, що революція скінчиться на переміні осіб на престолі, на парляментаризації устрою та демократизації режиму. Отже з приходом до влади таких англофілів, як Мілюков, вірність Росії "почвірному порозумінню" ставала буцім-то безсумнівною. Однак революція зразу таки взяла такий оборот, що примушувала її діячів не лише проповідувати гасла, які ледве-чи їм самим промов­ляли до розуму, але й ці гасла ступенувати і пробувати— перево­дити їх в життя! Отже: "мир без анксій і контрибуцій" став одним із передових гасел російської революції. Відмовлення від анексій і контрибуцій було не тільки диктоване духом правди і справедливости, але й було воно для Росії — дуже вигідне. Бо величезні простори російської Імперії були зайняті німецькою і австрій­ською окупацією, супроти якої російська окупація на вузькій при­кордонній смузі Східньої Галичини була сущою дрібницею, — мариво втрати тих земель сердешною скаргою промовляло з мрії "без анексій і контрибуцій". Ба, але з кожним дальшим днем рево­люції показувалося, що наголос в цьому гаслі лежить не на його другій половині ("без анексій і контрибуцій"), а на першому його слові: "мир". Пекуча потреба миру ставала рубом перед Тимча­совим Урядом, "Ставкою", кожним рядовим вояком, кожним "ґражданіном". Згадана вище моральна залежність від союзних держав диктувала спеціяпьну тактику, що погоджувала би маніфестації льояпьности супроти союзників, які казали проголошувати "вайна до побєдоноснаво канца" з пропагандою мира "без анексій і кон­трибуцій". Але сидження на двох стільцях: імперіялістичної Антанти та миролюбної революції ставало щораз трудніше. Натиск союзників, що не проявляли жодного зрозуміння для "ліберальної революції" таких революціонерів, як кн. Львов, Терешенко чи хоч би сам Мілюков, казав військовому — пожалься Господи — мініст­рові Керенському розпочати навіть наступ на південно-західньому фронті (галицьке Поділля — липень 1917 р.). Це опереткове гороїження на показ мало дуже сумні наслідки, бо: ще один фрон­товий розгром і остаточний розвал російської армії.

Копи справа війни-мира була одною Із найголовніших безпосередніх причин вибуху березневої революції, яка коштувала Ми­колі II втрату, престола (потім життя), то ця сама справа була також одною із найголовніших безпосередніх причин жовтневої большевицької революції, яка довела до упадку Тимчасовий Уряд. Німці не дурно пропустили в запломбованому вагоні Леніна з кумпанією до Росії. Після невдачі в жовтні, большевики поновили свій виступ у листопаді. 7-го листопада 1917 року обняли вони владу в Петрограді, після 10-ти дневої різні здобули Москву. Тимчасовий Уряд провалився у пропасть, що лежала між Імперіялістичним стільцем вірности Антанті і пацифістичним революції. А большевики моментально приступили до усунення собі зперед ніг найбільшої колоди, якою був для них, аматорів нового суспіль­ного паду, воєнний фронт. Большевики зрозуміли, що негайна ліквідація війни дасть їм більші симпатії у масах, ніж усі пламенно-войовничі красномовства всіх Керенських. І тому повз офіціяльного гасла "без анексій і контрибуцій" поставили більш реальне; "війна війні"!

На практиці виглядало воно дуже просто: моряк Криленко, іменований "воєнкомом", звернувся до німецького головного ко­мандування з радіотелеграфічною пропозицією заключити пере­мир'я. 2-го грудня 1917 р. з обох сторін їхали вже депеґати до Берестя Литовського. Протягом двох тижнів підписано умову про перемир'я, відсвятковану спільним бенкетом, у якому большевицькі делеґати Йоффе, Камєнєв і Сокольніков, якийсь московсь­кий робітник, якийсь моряк і один підстаршина, сиділи поруч із німецьким князем Гогенльоге, генералом фон Гофманом і іншими заступниками почвірного союза. "Ніколи не забуду" писав потім у своїх споминах ген. Гофман — "того обіду", — видко, що това­риство було справді цікаве...

Перемиря було вступом до переговорів про мир і їх негайно там-же у Бересті розпочато.

 

НАВІЩО МИР БУВ ПОТРІБНИЙ УКРАЇНІ?

Копи розвиток подій на воєнному фронті та вибух революції у далекому запіллю примусив москалів переговорювати з централь­ними державами про сепаратний мир, то ще більше причин для такого мира мали українці. Військово-політичний плян Росії з ментом вибуху війни був ясний: поширити державні кордони на западний юг" — себто по Сян чи Дунаєць, аби не тільки вволити волю великодержавницькому, заповітові Романових "собіранія русскіх земель", але радше — знайти таким робом стратегічне опертя об Карпати, зі шпилів яких видно — розкішний угорський низ. Однак страшні поразки, яких зазнала російська армія після перших своїх блискучих побід над австрійськими військами, — головнож її справжній погром на півночі, над Мазурськими озерами (вересень 1914) і на півдні під Горлицями (травень 1915), — були рішальними на вислід війни на східньому фронті; всі пізніші спроби відзискання втрачених позицій (нпр. наступ Брусілова, серпень-вересень 1916) були безвиглядні. Росії залишалося лише "перетривати" до часу побіди союзників на Заході. Але на це вона вже не мала сили! Гнилий, штучно підтримуваний організм тюрми на­родів на очах розкладався і ніколи вже було думати йому про союзницьку, вірність. Тим паче в дребезґи пішли горді мрії про придбання для великоросійської імперії "істінно-русскаво ґаліцкаво края"...

Ми знаємо, що з вибухом світової війни не було одностайної всеукраїнської політичної концепції. Наслідком тої нашої непід-готови й дезорієнтації — українці були найкращими вояками одна­ково в австрійській, що й російській армії, іншими словами — були прегарним покірливим гарматнім мясом для цих і тих. Думка про викликання національної революції на Наддн. Україні та відірвання и від Росії при допомозі амбітних династичних плянів Габсбурґів, показалася нереальною. Трагедія українського легіо­ну всім ще у свіжій пам'яті. Отже: воєнні події не з'єдинили укра­їнців, не завалили кордонів, гасло "Соборної" — яке, ніде правди діти, завжди ще прозябало на облаках романтики і тільки нечис­ленні одиниці пробували його відтіля на землю стягати, — так і залишилося у ході воєнних подій неактуальним.

Зате перед українцями відкрилися нові перспективи з вибухом російської революції. З одного боку сила, з якою ця революція знайшла свій відгук на Україні, з другого боку труднощі влиття еманципаційного українського руху в організовані рямці — в ніякому разі не дозволяли наддніпрянським українцям на люксус утримування "за всяку ціну" бойового проти-німецького (австрій­ського) фронту, хоч би навіть як бажалося їм приєднати до себе Галичину. Перед Наддніпрянщиною ставав мур інших завдань, по якому треба було мерщій зніматися. Перед Наддніпрянщиною виринав новий, ближчий і страшніший ворог, який із перших таки днів-тижнів революції погрожував зліквідувати всі великоукраїнські пориви й змагання, винесені на верх революцією. Цим ворогом була Великоросія, спершу в особі демократичного Тимчасового Уряду, потім комуністичної Ради Народніх Комісарів. Мир із центральними державами ставав для пробудженої України питанням життя.

А проте є історично ствердженим фактом, що українські ча­стини на загально-російському фронті були найдовше боєздатні і найслабше підлягали заразі деморалізації. Ці частини були лише огорнені стихійним гоном до національного відокремлювання в окремі військові одиниці і вони прислухувалися лише з безмірною тугою до того, що діялося на далекій Україні. Однак не було серед них тої масової дезерції, що в суто московських частинах і не було тої анархії, яка буквально з кожним дальшим днем революційного календаря ступенувалася. Було бажання витримати явно і славно до часу заключення спільного мира, себто цілої Російської Дер­жави (термінологія "Російської Республики" була проголошена щойно 14 вересня 1917) з центральними державами. Україна по­стійно старалася вплинути на створення такого авторитетного "всеросійського центру", який міг би заключити справедливий мир. Одночасно раз-у-раз підкреслювала необхідність того "негай­ного мира"*.

 

* Про це раз - у - раз читаємо у II томі Винниченка " Відродження Нації ", Відень 1920.

 

І так нпр. 22 серпня 1917 року Мала Рада дала м. і. такі директиви делегатам Центральної Ради, що їхали на Петроградську конференцію; І. точка: "Сформування однородного, ре­волюційного й соціялістичного уряду, відповідального перед де­мократією всіх народів Росії", і X . точка: "Пороблення рішучих заходів коло заключення миру, для чого негайно випередити союз­ників в ініціятиві у справі відкриття мирових переговорів".

Коли ж у жовтні розпочалися на Московщині большевицькі заворушення, які покищо значилися лише затяжною кривавою різнею і збільшували московський хаос, і коли вже самі обставини відокремили Україну, ІІІ Універсал, проголошуючи Українську Народню Республіку, голосив теж 20 листопада 1917 ясно: "...Четвер­тий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу. Волею й іменем Української Республіки, ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб мир установлено як найшвидше. Для того ми ужиємо рішучих заходів, щоб через Центральне Правительство примусити й спільників І ворогів не­гайно розпочати мирні переговори. Так само будемо дбати, щоб на мирному конгресі права українського народу в Росії і поза Росією в замиренню не нарушено. Але до мира кожен громадянин Республіки України, разом з громадянами всіх народів Російської Республики, повинен стояти твердо на своїх позиціях, як на фронті, так і є тилу".

Ба, але тут і зайшла одна "заковика": большевицька рада Народніх Комісарів у Москві, яка відібрала владу Петроградсь­кому Тимчасовому Урядові, не тільки вважала себе тим "Централь­ним Правительством", якого постання так бажала собі Україна, але й негайно почала давати дошкульно пізнавати Україні своє "центральне правління". Уже рівно в місяць після здобуття кому­ністами Москви, себто 17 грудня 1917 року, зібраний у Києві "Все­український З'їзд Рад Робітничих, Селянських і Салдатських Депу­татів" був примушений видати відозву до народів Росії, в якій розкрито фальш і облуду голошеного большевиками гасла "права народів Росії на самовизначення аж до відокремлення", і в якій знову накликувано до творення всеросійської федеративної влади "яка спиралася би на зорганізовану волю народів і країв" і яка була б здібна до переведення "негайного загального демократич­ного замирення". Ця відозва кінчалася покликом: "Досить крови!". Але цей поклик торкався уже не так зовнішнього австро-німець-кого фронту, як внутрішнього, насадженого московськими боль­шевиками. І цей поклик до ніякого пуття не довів. Навпаки: бо­ротьба з "доморослими" большевиками на зразок Пятакових пе­ретворилася хутко в одверту війну з Великоросією. А тут мо­сковський большевицький "ґлавковерх" Криленко вже запропо­нував німцям перемир'я (26 листопада), делеґати російські вже переступили німецькі окопи (2 грудня), вже перервано на 10 днів бої (7 грудня) і вже підписано (15 грудня) перемир'я, що мало тривати до 14 січня 1918 року. Мало того: до Берестя Литовського вже вислано делегацію з рамени московської Ради Нар. Комісарів — без сповіщення про це українського Генерального Секретаріату. Та й що, по-правді, було тут сповіщати, коли проти самої України ведено війну?! Тому Україна, у виконанні зацитованого уступу зі свого III Універсалу, щоб не залишитися за бортом мира, заключуваного з німцями на власну руку московським урядом, вислала й собі до Берестя мирову делегацію, А щоб мати і формальне право заключити мир, як самостійна держава, та й прояснити у себе внутрі неясну ситуацію, що виходила з фіктивної федерації та з війни з одною із "сфедерованих" країн, Україна проголосила свою "самостійну, ні відкого незалежну, вільну, суверенну" державність. Безпосередньо за тією декляраціею слідував у IV Універсалі такий уступ: "З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Поль­щею. Австрією, Румунією, Туреччиною й іншими ми бажаємо жити в згоді й приязні, але ніяка з них не може вмішуватися в життя Самостійної Української Республіки". І дальше: "І отсе перш усьо­го поручаємо Правительству нашої Республіки, Раді Народніх Міністрів, від сьогодня вести початі вже мирові переговори з осередніми державами вповні самостійно й довести їх до кінця, не звертаючи уваги на ніякі перешкоди збоку яких-небудь інших частей бувшої російської імперії, та встановити згоду, щоб наш край почав своє життя в спокою й мирі".

Це було 9 січня 1918 року, а в два тижні пізніше Українська Центральна Рада й український уряд під охороною Січових Стріль­ців відступали по святошинському шляху перед московською нава­лою, що двома фронтами (з півночі і сходу) насунула на Київ. А рівно в місяць після святочної хвилини проголошення IV Універ­салу — 9 лютого 1918 — підписали делегати Української Централь­ної Ради Берестейський мир з осередніми державами.

Як же це було в Бересті і як виглядав отой мир?

 

У БЕРЕСТІ

Кожні мирові переговори, ведені при участі політичних і вій­ськових представників кількох держав після довшої кривавої роз­прави, є цікавим образом зустрічі визначних індивідуальностей, зустрічі різних світоглядів, різної дипломатичної тактики і різних — інтересів мільйонових мас, вирішуваних на зеленому сукні одного стола, 3 кожним таким мировим конгресом зв'язані якісь спеціяльні характеристичні риси, зв'язані теж Імена історичних постатей, а студіювання от таких конгресів належить не дурно до надзвичайно корисної і повчаючої самоосвіти людей, приймаючих діяльну участь у справах політики.

Все сказане торкається у цілості мирової конференції у Бе­ресті Литовському. Мала вона дві особливості: 1) тут уперше виступили на міжнародній арені большевики, вперше вони дали пізнати себе на дипломатичному полі і 2) уперше з'явились там українці, як державна нація, вимагаючи рівного трактування її з іншими новітніми, відомими і признаними державними націями. На берестейському конгресі стиралися різні течії: 1) внутрі німецької делеґації були інколи дуже гострі тертя поміж представником німецького уряду та делегатом німецької військової квартири, при чому цей делегат {недавно, в липні 1927 р., померлий ген. М. Ґофман) за свою тактику в переговорах і становище до польської справи мав дуже часто перепалки з головною квартирою (ген. Гінденбурґом і ген. Людендорфом); 2) до суперечок приходило поміж німецькою делегацією і австрійською (графом Черніном), бо Німеччина була зацікавлена у мирі на сході передусім стратегічно (звільнення східної армії) а дальше — політично (ослаб­лений Росії, нанесення морального удару воюючим ще західнім державам, зупинення Америки перед вмішуванням себе у війну), а тим часом Австрія мала лише одну ціль у тому мирі: хліб, отже причину чисто господарської натури; 3) німецька й австрійська делегація мусіли вічно вважати на своїх маленьких союзників, болгар і турків, аби тії чогось не попсували (головно болг. міністр. Попов був, як каже Гофман, "дуже тупий, але тим більше впертий"); 4) між делегацією почвірного союзу й делегацією большевиків (Росії) був у Бересті весь час стан великого напруження і гра йшла за те, чиї нерви довше витримають; 5) інші знову були відносини між делегацією осередніх держав і делегатами українськими, при чому знову таки іншими були розмови українців з німцями (Кільман, Гофман) та іншими з австрійцями (Чернін), бо українські вимоги спеціально зачіпали австрійську монархію; 6) російська й українська делегація були явно одна другій ворожа — і чимало ще інших таких точок можна би навести, які вказали би на дуже скомплікований характер переговорів, на дуже різнобарвний образ мирової конференції.

...Спомини учасників мирових переговорів у Бересті подають широко, а подекуди навіть барвисто, — очевидно: зі своєрідним освітленням, в залежності від того, хто їх писав, образ переговорів. Тут подамо лише коротенький перегляд тодішних подій на бе­рестейському терені, користуючися щоважнішими заявами згада­них учасників переговорів.

Отож хронологічно переговори виглядали так: з’їхатися усі делегати (без українців, які прибули пізніше) дня 22 грудня 1917 року. Головою німецької делегації був державний секретар фон Кільман, його заступником — ген. Макс Гофман, висланник нім. головної квартири. Головою австрійської делегації був міністер закордонних справ Граф Оттокар Чернін ("людина розумна й елегантна", — як каже Ґофман у своїх споминах, — "однак його нерви підлягали повному розстроєві"); Болгарію заступав міністер Попов, потім прем'єр Радославов; Туреччину берлінський посол Гаккі і держ. лідсекретар Мессімібей; російською делегацією проводив спершу Йоффе, від 7 січня Троцький, — належали до большевицької делегації м. і. Камєнєв і проф. Покровський.

Розпочались переговори формально писемною заявою, яку а імені почвірного союзу вручив большевикам Граф Чернін, пого­джуючися на большевицьку форму "мир без анексій і контрибуцій". Було це 24 грудня 1917 (ген. Людендорф каже у своїх споминах, що цю заяву складено 25-го грудин). Ця заява була відповіддю на мирову пропозицію, проголошену большевиками, як звичайно, "всєм-всєм", а на цій формальній відповіді большевицьким лідерам страшенно залежало з внутрішньо-демагогічних оглядів: ось мовляв, бачите, навіть імперіалістичні германці пішли за нашим благородним гаслом!... "Москалі тріюмфували і поси­лали до Петербурга дуже врадувані депеші" — пише ген. Гофман. Але цю радість німці швидко прохолодили їм. Бо ген. Гофман зміркував зразу, що большевики цю формулу "без анексій і контри­буцій" розуміють так, що мають бути повернені назад до Росії: Польща, Литва і Курляндія (Латвія-Естонія). Цю "помилку" з'ясу­вав большевикам одверто ген. Гофман, пригадавши їм слушно їхнє таки гасло "самовизначення народів", яке ось поляки й ли­товці вже до себе приноровили. Ця заява Гофмана поділала на Йоффе "наче грім", а Локровський "аж плакав з люті". Після того першого тріюмфу й першого розчарування виїхали большевики на днів десять до Петрограду, — підождати, ану ж, мовляв, на ми­ровий поклик "всєм-всєм" після держав почвірного союза відгук­нуться теж і держави почвірного порозуміння? Невідомо, чи це була щира наївність большевиків, чи акторська буфонада, але німцям нічого не шкодило притакнути большевикам і — ждати 10 днів на мирну заяву Англії, Франції, Бельгії й Італії. Перед самим від'їздом до Петрограду Йоффе погрожував зірвати переговори, бо, мовляв, його підманули імперіалістичною інтерпретацією мира "без анексій" і ґраф Чернін поважно занепокоївся можливістю зірвання переговорів: цісар Карло казав йому не вертатися без мира! Але ген. Гофман заспокоїв Черніна: і західні держави не зголосять мирової охоти і большевики переговорів не зірвуть.

Так і сталося.

У перших днях січня большевики повернули назад до Берестя. Приїхав сам "наркоміндєл" (нар. комісар закордонних справ) Троцький, а Йоффе був надалі його заступником. З прибуттям Троцького переговори набрали іншого характеру: вони перетво­рилися в агітаційну трибуну для большевицьких лідерів. "Розпо­чалася кількотижнева безцільна словесна боротьба поміж Троцьким і Кільманом", — згадує Гофман. Усі спроби звести переговори з царини теоретичних тирад на реальний ґрунт розбивалися об Діялектичний хист Троцького, якому залежало на затягуванні пе­реговорів, аби тільки звертати на себе увагу світа й працювати в міжчасі над розкладом німецької армії. Щораз нагальніший тон промов Троцького і щораз завзятіша большевицька пропаганда в рядах нім. армії довели врешті до вибуху. Нав'язуючи до одної чергової агітаційної промови, яку виголосив на конференції Камєнєв, забрав слово ген. Гофман і в надзвичайно різких словах виявив — як він сам висловлюється — "різницю поміж балака­ниною та ділами" большевиків, пригадавши їм розігнання баґнетами російської конституанти, похід червоних військ проти біло­русів і українців та взагалі панування терором і насилування на кожному кроці голошених собою чудових гасел рівности, волі і справедливости. До цієї то промови легенда причеплює історичне "стукнення об стіл п'ястуком"; сам ген. Гофман заперечує — наче би стукнув п'ястуком і запевняє, що говорив спокійно, сидючи, не підносячи навіть голосу. Однак стверджує велике враження тієї промови, після якої большевики принишкли. З ними й перестали покищо поважно переговорювати, перенісши центр уваги на роз­мови з українцями.

"Делеґати України, — пише у своїх споминах ген. Людендорф, — прибули до Берестя 12 січня і відразу зайняли окреме від большевиків становище. Були вони прийняті ген. Гофманом з вирізненням їх і вони дали нам змогу, розпочати окремі розмови. Ці ж розмови спиралися на практичних основах і не губилися у сфері фантастичних плянів на будуче, яких здійснення— колиб воно взагалі було можливе — вимагало би віків". Сам-же ген. Гофман пише у споминах:

"Ще перед початком переговорів зголосилася у Бересті нова група учасників, а саме представники української народньої дер­жави, їх вислала Рада, щоби заключити окремий мир в імені Укра­їни, опираючись на заяві петербурзького совітського уряду про право народів самовизначувати свою долю. Держ. секретар фон Кільман і я радісно прийняли українців, бо їх виступ уможливлю­вав нам вигравати цю нову делегацію проти делегації петербур­зької. Спричинили вони нову журбу графові Чернінові, бо слід було сподіватися, що вони виступлять з якимись вимогами в справі політичних прав своїх земляків, проживаючих на Буковині й у Східній Галичині".

Делегатами України були Голубович, М. Левитський, Любинський і Севрюк. Про них каже Гофман: "Молоді представники київсь­кої Центральної Ради не були симпатичні ґр. Чернінові й неприєм­ними були йому переговори з Любинським і Севрюком, які заледви вийшли з студентських літ". Та не вважаючи на молодий вік укра­їнських делегатів, сам ген. Гофман стверджує, що "подивляв я молодих українців. З цілою певністю вони знали, що крім евен­туальної допомоги німців вони нічого за собою не мають і що їх уряд є поняттям фіктивним; а проте вони рішуче стояли в перего­ворах ґрафом Черніном при вимогах, які зголосили і не відсту­пали від них ані на крок". Та й сам Граф Чернін признає, що укра­їнці "не зважаючи на свою молодість виявили достаточну зрілість, щоб використати сприятливу для них ситуацію".

Отож першими вимогами української делегації було: прилу­чення до України Холмщини й української частини Галичини та Буковини.

"Тому, що я уважав і вважаю, що самостійна польська держава є утопією, я не вагався обіцяти українцям допомогу в їх змаганнях щодо Холмщини; зате вважав безсоромним жадання частини австро-угорської території і в досить шорсткий спосіб я сказав це тим панам. Та вони мабуть сподівалися подібної відповіди — в усякому разі дуже чемно відповіли, що мусять подбати за нові директиви з Києва", — так пише Гофман, що прийняв на себе посередництво між ґр. Черніном та українцями.

Директиви з Київа прийшли: Холмщини не вільно ніяк зріка­тися, а зі Східної Галичини та півн. Буковини треба створити окремий коронний край у межах Аестро-Угорщини під скиптром Габсбурґів. Ґраф Чернін стояв між Скіллою і Харібдою. З одного боку віддача Україні Холмщини наражувала Австрію на смертель­ний гнів і образу поляків, а створення окремого національно-укра­їнського коронного краю грозило Австрії виступом усіх її інших національностей з подібними претензіями. З другого боку вістки з Відня голосили про надтягаючу харчеву катастрофу, яка потягла би за собою руїну цілої монархії. Негайний мир з Україною потріб­ний був Австрії як спасення і задля того мира ґраф Чернін мусів іти українцям на всі уступки.

Між 18 І 21 січня делеґати роз’їхалися за новими інструкціями: Чернін до Відня, аби наочно переконатися про небезпеку голоду та скласти звіт із переговорів безпосередньо ціс. Карлові; Троцький до Петрограду, щоби привести нові аргументи проти України (побачимо дані, що таке привіз!), Кільман до Берліна виголосити промову про берестейські переговори на засіданні райхстаґу. 30-го січня були вже всі назад і розпочалися знову переговори. Цим разом осередок уваги перейшов на боротьбу між російською і українською делегаціями. 28 січня вибухло було в Київі повстання большевиків, яке затягнулося у затяжні бої за столицю України. Троцький став певніший себе й заперечив делеґації Центр. Ради права виступати від імені України, над якою Центр. Рада втратила впаду. На доказ правди своїх слів, Троцький привіз з собою нову Українську" делегацію — Медведєва і Шахрая — як представників харківського радянського уряду. "Представники Ради за­протестували", — пише Ґофман.

"Любинський у знаменитій промові виказав большееикам усі їх проступки. Троцький у відповіді обмежився пише до замітки, що влада Ц. Ради вже не існує і що єдиним тереном, яким може розпоряджати, є кімнати н представників у Бересті". Докладніше про цю перепалку між моск. большевиками й делегатами Центр. Ради пише у своїх споминах ґраф Чернін під датою 2 лютого 1918 року:

"Я просив українців одверто нарешті висловити свій погляд петроградцям і успіх був аж надто великий. Образа і грубість, висловлені українськими представниками петроградцям сьогодня, були просто комічними і доказали, яка прірва відокремлює оба правительства, і що не наша вина, коли ми не можемо з ними заключити одного договору. Троцький був у такому пригніченому настрою, що викликав жаль. Як полотно блідий, з широко розкри­тими очима, він нервово щось креслив на бібулі. Великі краплі поту текли з його лиця. Він мабуть глибоко відчував приниження від образ, які наносили йому його співгромадяни в присутності ворогів".

Та й австро-нім. делегати не признали харківської делегації і вели з Ц. Р. дальше переговори.

9 лютого австрійські й німецькі дипломати виїхали з Берестя до Берліна. 6-го вернулися назад. Під цією датою є у споминах Черніна спеціально для нас цікавий уступ:

"...Положення прояснішапо ще й тому, що вчора приїхав лідер австрійських українців (Рутеиен) Микола Василько і хоч він, оче­видно захоплений ролею, яку грають тепер у Бересті його укра­їнські земляки — висловлюється більше націоналістично, ніж раньше у Відні, нам всетаки вдалося остаточно вияснити мінімум українських вимог".

Однак справа мира з Україною була вже й так рішена. Адже вже 21 січня 1918 р. ґраф Чернін записав у свойому щоденнику, що "Українці не ведуть більше переговорів — вони диктують", орієнтуючись по голодових заворушеннях у Відні, як по "баро­метру" і ставляючи щораз більші вимоги. А ген. Людендорф каже, що вже в Берліні, під час останнього в ньому побуті, ґраф Чернін "вияснив причини, які спонукали його заключити з Україною неко­рисний мир, який викликує з боку поляків великий спротив". Саме з огляду на поляків ґраф Чернін просив лише зберегти до часу тайну мирового договору. Під датою 8 лютого 1918 Чернін нотує:

"Сьогодня вечером повинно відбутися підписання миру з Україною. Перший мир в цю жахливу війну. Але чи сидить Рада дійсно в Києві? Лідер австрійських українців Микола Василько показав мені телеграму по апараті Юза, датовану 6 цього місяця Із Києва і адресовану місцевій українській делегації".

Та мир з Україною підписано, але слідуючого дня — 9 лютого 1918 року. Подавши цю вістку до Відня, ґраф Чічерін у відповіді дістав таку телеграму:

"Глибоко зворушений і втішений відомістю про заключення миру з Україною, висловлюю Вам, дорогий графе Чернін, з усього серця вдячність за Вашу доцільну і успішну роботу. Вашим зу­силлям Ви створили найкращий день мого, до цього часу так бага­того турботами правління, і я молю всемогучого Бога, щоб він і дальше підтримував Вас на тяжкім шляху на благо імперії і її народів. — Карло ".

А тим часом з росіянами переговори все ще затягалися. В сам день підписання почвірним союзом миру з Україною, большевики оголосили відозву, до німецького війська, накликуючи до бунту проти старшинства, а 10 лютого Троцький склав заяву, що він не заключує жадного мира, що однак Росія уважає війну закінченою, відсилає свої війська до дому, та повідомляє про це всі народи й держави.

Загальне спантеличення, яке викликала ця заява і раптовий виїзд Троцького, скінчилося новим наступом німців. 18 лютого рушила на схід німецька армія, а 19 вже наспіла з Петрограду радіо-телеграма, що сов. уряд готов відновити переговори. 28 лютого з'явилися знову у Бересті большевицькі делегати — цим разом уже без Троцького, а під проводом Сокольнікова. Тогож дня вони заявили, що не мають повновластей переговорювати, лише підписати мир. Підписано його 3 березня 1918.

Коли мир був для Росії ціллю самим собою, то для України він був засобом для безпосереднього рятування державности. Укра­їнський уряд був уже в Житомирі, а в Києві панувала мадам Бош і панував Муравйов, якому за вивіску послужив слухняно "малий син великого батька" — Юрко Коцюбинський. Безглузді розстріли й п’яний терор проти всього, що українське, прихилили на сторону ідеї покликання німців на поміч навіть найбільших раніших ворогів такої концепції. Отож негайно після заключення миру Українська Центральна Рада оголосила відозву "До німецького народу" з проханням військової допомоги проти Росії. Німці, маючи свої окремі цілі, аж надто охоче вволили цьому проханню волю. Опис дальших подій завів би нас задалеко.

 

НАЙВАЖНІШІ ВІД'ЄМНІ Й ДОДАТНІ СТОРІНКИ БЕРЕСТЕЙСЬКОГО МИРУ

До кожної справи можна підходити "з одного боку", і "з дру­гого боку", бо кожна медаля має — два боки. Отже й Берестейсь­кий мир можна би — чому ні? — обдерти з усякого значення чи-то звести його до значення мінімального. Адже, скажете тоді, бе­рестейський мир — це протягом дев'яти місяців півмільйонова німецька армія на Україні, це 42,000 вагонів збіжжа для Австрії й не багато менше для Німеччини, це скандальний розгон Централь­ної Ради і ще скандальніший процес Голубовича, це соціяльна, аґрарна й адміністративна політика Гетьманату, безперечно компромітуюча саму ідею української державности у політично невироблених масах, це не кінець а початок страждань, упокорень, переворотів і розпучливих поривів рятувати врятоване, яке вряту­вати таки не вдалося. 28 лютого Київ був при помочі Берестейсь­кого миру звільнений від московсько-большевицьких військ. — але в рік потім вониж знову там були, а вступившися на днів десять ДенікІнові і на тридцять полякам — знову повернулися туди й по нинішній день сидять. Холмщина й Підляше, з'єднані на Берестейському письмі з матірним пнем, на ділі ніколи відродже­ної української державности в себе не побачили, та хіба завдяки цій паперовій благодаті ще більше наруг і утиску зазнали від війсь­кової австрійсько-польської окупації, заступленої потім на по­стійно адміністраційною польською владою. Застережений у бере­стейському мирі шпиль мрій довоєнних Галичан — поділ Галичини — ніколи не був осягнений, бо до кінця свого істнування віденсь­кий парлямент Берестейського миру не ратифікував. У додаток, за всі блага, вчинені Україні німцями, всі українці дістали в цілому світі марку завзятих германофілів (якщо не австро-німецького винаходу), бо ж не дурно українська демократія заключила з німцями сепаратний мир і закликала їх до себе, а українська реак­ція отримала від них потім активну піддержку; відомо-ж, що така Германофільська марка " en gros" — не зовсім на користь вийшла українській справі в часах військово-дипломатичної геґемонії Ан­танти; денікінська й вранґлівська ескапади, фінансовані Антантою на українській території, проречисто про це розказували, а історія української делегації на паризьку мирову конференцію має тут теж не останнє слово... Балянс не дуже — кажучи делікатно — додатній, правда?

Але й актива берестейського балянсу домагаються голосу, а після їх промови значення Берестейського миру в історії України показується в цілком іншому світлі. Отже нема, здається, двох думок, що коли б не закликання німців на Україну в лютому 1918 року, то її державницько-визвольницькі змагання були б зупинені на довгі — довгі часи. Хто пам'ятає ті дні на Україні, хто пережив наступ військ Муравйова, бомбардування Києва і тих два тижні панування у ньому московсько-большевицької влади, той не може уявити собі катастрофи, якої зазнало би все українство, коли б бодай самому фізичному винищуванню його в ті часи не покла­дено мерщій кінця. Ясна річ, не змела України з лиця землі ди­настія Романових і самодержавіе охрани, не змела б її і династія Пенінів та самодержавіє чрезвичайки. Але трудно уявити собі боротьбу українства за свої права з тодішньою його силою, — без попередньої 7-ми місячної еволюційної боротьби національної течії з москвофільською у часах Гетьманату, без безсумнівного величезного здвигу української культури підчас отих семи місяців, без національного руху Директорії, без Січових Стрільців, без Зимового походу Омеляновича-Павленка і без фанатичного защеплювання в українські маси ідеї боротьби з Москвою за всяку ціну і при всіх можливостях, доконуваного Симоном Петлюрою. Ра­хуючи з календариком у руці, Берестейський мир фактично від­сунув володіння большевиків на Україні всього-на-всього на який рік. Але тут ми й можемо наочно перевірити, що значить один рік в історії національного виховання народу, що значить — після стопіть неволі один рік дати засмакувати народові в національній школі, в національній культурі, — показати йому волю преси, зборів, громадських і політичних організацій, волю національної демократії! Непрокинений ще з довгого сну нарід може й не виявить зразу зрозуміння тих дібр, але пам'ять про них проки­неться у ньому без сумніву — після їх поновної втрати! Хто стрічав большевиків у Києві в лютому 1918 року й потім у лютому 1919 (І. евакуація Директорії до Винниці) а врешті в червні 1920-го, той либонь мав нагоду перевірювати, наскільки слабшими за кожним разом верталися московські комуністи, находячи за кожним разом стільки сильнішим український національний ґрунт. З найглибшим пересвідченням можна твердити, що копи б у 1918 році Україна була залишилася в руках большевиків, то їх національна політика була би еволюціонувала не в бік українізації та автономізації України, а в бік найосновнішої ліквідації усяких еманципаційних українських змагань. Коли ж Україна підпала би австро-німецькій насильній окупації (із споминів австро-німецьких дипломатів та полководців прозирає недвозначно, що мабуть вони все одно були б пішли на Україну за хлібом), то яким було б панування

****

61

німців на Україні без Берестейського миру, коли воно було таке з миром?!

Залишаємо на боці всі аргументи за корисністю Берестейсь­кого миру, які кажуть про першу легалізацію українства у вели­кому міжнародньому масштабі. Ці аргументи безумовно не мало­важні, але низка документів, які ось наводить В. Винниченко у "Відродженні Нації" ( II . том), пригадує, що Франція й Анґлія "ле­галізувала" нас вже й перед Берестейським миром і що міжна-родня легалізація приходить завжди ватоматично слідком за влас­ною силою. Легалізація українства у Бересті Литовському хара­ктеристична саме тим, що вона не була наслідком справжньої сили українського народу, не була наслідком сили української самостійницької стихії. Величезний успіх, який здобули українські делегати у Бересті, є зразком використання для справи рідного краю зовнішньої коньюнктури без внутрішніх даних. Це перемога дилльоматії — при відсутності здобутків громадської діяльности. Все покладено на карту чужої допомоги. В наслідку прийшла реакція: гасло віри у власні сили з відкиненням усякої чужої допо­моги! Не лякаймося поставити рубом питання, чи цей другий екстрем, практично приноровлений у якомусь будучому, знову переломовому для української державности моменті, не буде такий самий недоцільний, як перший із 1918 року?! Захоплення формальним дипломатичним визнанням нас "рівними поміж рів­ними" довело до зневіри в кожні дипломатичні заходи та зв'язки. Передусім у нас, галичан, ця зневіра защеплена дуже сильно первісними дипломатичними успіхами й пізнішими трагічними невда­чами. Чи правильно кидатися у політиці з одного бігуна на дру­гий?!

І тому, не могучи легковажити міжнародні звичаї, до котрих належать історичні прецеденси на будуче (покликання на попе­редні випадки), не можемо замкнути очей на факт, що в Бере­стейському мирі зафіксовано державний зв'язок Холмщини зі східніми українськими землями та залежність покращання долі Східньої Галичини від успіхів державницьких змагань всеукраїнського наддніпрянського центра! Берестейський мир був першою історич­ною подією в новітніх часах, де голосно, перед усім світом, дер­жавна Наддніпрянщина упімнулася західньо-украінських земель!

Коли ж мова про Галичину, закінчімо ідей наш дуже загальний погляд на історію Берестейського миру пригадкою ще раз на той момент перед і після-берестейських часів, який для галичан, має найбільше значення із цілого нашого визвольного руху в остан­ньому десятилітті: Січові Стрільці! — Січові Стрільці — це не є для нас військово-політична організація із часів наддніпрянської рево­люції; це не є частина української армії з часів війни. Історія Січових Стрільців — це не історія політичних помилок і успіхів гурта молодих людей, що здобули вплив завдяки революції, ані історія їх поразок і побід на бойовому фронті. Січові Стрільці — це перший кадр всеукраїнців без різниці територіяльного похо­дження, а історія Січових Стрільців — це перша кузня зрілого і свідомого всеукраїнського політичного світогляду післявоєнних галичан. Історія Січових Стрільців тісно зв'язана з причинами і наслідками Берестейського мира. Вірючи в здорові сили Гали­чини, ми віримо, що вона видала б Січових Стрільців при всяких умовинах — як доказ визволення себе з вузької провінціональної атмосфери і як протест проти всяких сепаратистичних лепетів. Але факт, що берестейський мир не став на перепоні явищу Січо­вих Стрільців, а навпаки — дав змогу протягом слідуючих років, у кривавих досвідах кристалізуватися всеукраїнській політичній думці, зродженій у рядах Січових Стрільців — сам той один факт ставить Берестейський мир високо понад усі закиди. Найбільше значення Берестейського договору в тому, що в ньому зафіксо­вано вперше турботи наддніпрянських політичних діячів за долю західньо-українських земель! І ось Берестейський мир є першим промінистим дороговказом для національної ідеології, як і для реальної політики Галичини: доля Галицької Землі є нероздільно зв’язана з долею Наддніпрянщини, — її визволення є залежне виключно від сили всеукраїнського національного центра над Дні­пром!

(" Берестейський мир ", 1918-1928. — В-во Червона Калина, Львів-Київ, 1928. Стор. 320.) . ...

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...